Тому ми не втрачаємо відваги. Хоч наша зовнішня людина зітліває, проте наша внутрішня людина оновлюється день у день. Адже наше тимчасове легке терпіння готує нам понад міру вічну славу, оскільки ми не дивимося на видиме, а на те, що невидиме, бо видиме – тимчасове, а невидиме – вічне. (2 Коринтян 4:16-18)

Павло не може бачити так добре, як раніше (а окулярів тоді не було). Він не чує так, як раніше (і тоді ще не було слухових апаратів). Він не одужує після побоїв так швидко, як раніше (а тоді не знали антибіотиків). Його сили, коли він ходить з міста в місто, вже не такі, як раніше. Він бачить зморшки на обличчі та шиї. Пам’ять вже не така добра. І він визнає, що це є загрозою для його віри, радості та мужності.

Але він не падає духом. Чому?

Павло не втрачає відваги, тому що його внутрішня людина оновлюється. Яким чином?

Оновлення його серця походить від чогось дуже дивного: воно приходить, коли Павло дивиться на те, чого не може бачити.

Ми не дивимося на видиме, а на те, що невидиме, бо видиме – тимчасове, а невидиме – вічне. (2 Коринтян 4:18)

Це спосіб Павла не занепадати духом: дивитися на те, чого він не може бачити. Що ж він бачив, коли дивився?

Кількома віршами пізніше, у 2 Коринтян 5:7, він каже: “Ми живемо вірою, а не тим, що бачимо”. Це не означає, що він стрибає в темряву, не маючи уявлення про те, що там є. Це означає, що поки що найцінніші і найважливіші реалії у світі знаходяться поза межами наших фізичних відчуттів.

Ми “дивимося” на ці невидимі речі через Євангеліє. Ми зміцнюємо наші серця – оновлюємо нашу відвагу – фіксуючи погляд на невидимій, об’єктивній істині, яку ми бачимо у свідченнях тих, хто бачив Христа віч-на-віч.

“Бог, Який сказав: Нехай із темряви засяє світло! – освітив наші серця, щоби просвітити пізнання Божої слави в особі Ісуса Христа” (2 Коринтян 4:6). “Просвітити пізнання Божої слави в особі Ісуса Христа”. Ми бачимо, як воно сяє в нашому серці через Євангеліє.

Ми стали християнами, коли це відбулося – незалежно від того, розуміли ми це, чи ні. І разом з Павлом нам потрібно продовжувати бачити очима серця, щоби не занепасти духом.