На фото: старосвітський кортеж амішів біля містечка Нікель Майнс, Пенсильванія, що прямує на похорон замордованих у шкільній стрілянині дітей в жовтні 2006 року. Нижче сама історія з несподіваною розв’язкою.
У містечку Нікель Майнс, що в Пенсільванії, любов переконливо довела, що вона є сильнішою за смерть. Уранці 5 жовтня 2006 року 25 дітей навчалися в місцевій однокімнатній сільській школі – подібній до комори споруді з невибагливою дзвіницею і переднім ґанком на сталевих шворнях. Проста у всьому будівля відображала цінності спільноти амішів, що навчали там своїх дітей. Аміші сягають своїм корінням пацифістських швейцарських християнських громад, які в XVI і XVII століттях вирішили зректися марноти цього світу.
Того ранку в спільноті амішів трапилося найгірше безумство, яке лиш буває у світі. О 9:51 ранку Чарльз Карл Робертс IV, 32-річний молочар, вдерся у школу амішів у західній частині Нікель Майнс, порушивши мирну тишу, що панувала у спільноті. Насильство, яке цей чоловік готувався вчинити, він обдумав заздалегідь, і прийшов, добре готовий. Він узяв з собою дробовик, 9-міліметровий пістолет, шестизарядну гвинтівку, біля шестисот набоїв, електрошокер і два ножі. Також мав інструменти та будівельні матеріали.
Він наказав малим дівчаткам швидко стати в ряд перед шкільною дошкою. Тоді він наказав, щоб учителька Емма Мей Зук вивела своїх 15 учнів, вагітну жінку і трьох матерів з немовлятами надвір. Коли вони пішли, Чарльз Робертс забарикадував себе всередині з допомогою 140 і 90-міліметрових дощок, які він приніс з собою. Тоді він зав’язав еластичними зав’язками руки і ноги малих дівчат, яким було від 6 до 13 років.
Очевидно, нападник не мав наміру поспішати. Він подзвонив своїй дружині на мобільний, щоб зізнатися (це пояснило частково передсмертні записки, які Робертс залишив удома), що він розбестив двох своїх юних родичок двадцять років до того. Ця історія, як видається, була вигаданою. Також він розповів, яким горем стала для нього смерть маленької дочки. Коли дівчата-аміші спитали в Робертса, чому він бажає їм зла, той відповів, що сердитий на Бога.
Спільнота зреагувала значно швидше, ніж міг передбачити Робертс, і також самі школярки змінили його плани. Про задум Робертса зґвалтувати дівчат свідчив лубрикант, який він приніс з собою; але їхня вчителька, Емма Мей Зук, відразу побігла до сусідського будинку і викликала поліцію о 10:36. Поліцейські прибули вже через дев’ять хвилин. Вони звернулися до Робертса з гучномовців на патрульних машинах. Той відповів, що якщо за лічені секунди територію не очистять, то він повбиває всіх.
Тоді обізвалася найстарша з дівчат, Меріан Фішер. Рідна мова амішів – швейцарський діалект німецької, тож вона щосили намагалася підібрати англійські слова. “Застрель мене і відпусти всіх решта” – благала Меріан. «А потім – і мене» – втрутилася в розмову Барбі, одинадцятирічна сестра Меріан. Вони виявили найбільшу любов, на яку тільки здатні люди.
Рознервований відвагою дівчат і появою поліції, Робертс спробував стратити всіх десятьох школярок, нещадно поливаючи їх кулями.
На звуки пострілів в будівлю примчала поліція. Останнім своїм пострілом Робертс вчинив самогубство – ще до того, як поліцейські встигли дістатися до нього.
Хоча Робертс розстрілював усіх десятьох дівчат упритул, і в кількох з них влучив не один раз, він не зміг помститися Богові так, як запланував. П’ятеро дітей вижили. Сестра Меріан Барбі була однією з них, і саме завдяки цьому ми знаємо деякі подробиці того, що сталося в будівлі школи того жахливого дня.
Смерть Чарльза Робертса засмучувала хіба лиш тим, що його не вдалося притягнути до суду.
Але саме тут ця історія повернула в цілком несподіваному напрямі. Уся спільнота амішів взяла приклад з самопожертви й любові до ближнього, які виявила юна Меріан Фішер. Хоча Чарльз Робертс вирішив вилити свій гнів на невинних, аміші подарували прощення винним. На кадрах кінохроніки видно старосвітський кортеж амішів, що котиться по головній вулиці Нікель Майнс, прямуючи на похорон замордованих дітей. Це була зворушлива й мальовнича сцена. Але в пам’яті закарбувалися також інші образи: чоловіків і жінок з громади амішів, що відвідали похорон Чарльза Робертса на кладовищі методистської церкви його дружини. Вони наполягали на тому, що не мають права судити його. Старші амішів навіть попросили свою спільноту утриматися від того, щоб вважати Робертса злом.
Також аміші зв’язалися з Марі Робертс та її дітьми. Вони запросили сім’ю відвідати похорони дівчат – бо Біблія каже плакати з тими, що плачуть, і сім’я Робертсів оплакувала свою втрату. Коли звідусіль почали стікатися кошти на медичні потреби поранених дівчат, старші в спільноті амішів передбачили, що з цих грошей буде створено спеціальний фонд на допомогу вдові вбивці та її трьом дітям.
Замовити друковану книгу, завантажити в електронному вигляді, читати відгуки – на сторінці книги.